ТЕРЕН МУ3А ТЕНЕТ

Цвіте терен, цвіте терен…

листя опадає…

Хто в любові не знається,

той горя не знає…

Хто в любові не знається,

той горя не знає…

Кожного дня жити зі страхом, що муза тебе покине,

Як колись колишня — зрадить та вибере когось іншого,

Залишив тебе на самоті з тим звуком, що зі сваркою лине.

Бо на чийсь розсуд їй треба обрати декого ліпшого.

Майбутні плани — наче зі скла посуд,

З усієї ненависті кинутий об підлогу.

Тим часом назбиралось у тебе тут

Незавершених робіт, віршів, пісень, нівроку.

Думки закарбовують спогади болю підлого.

Розлітається на друзки розбите серце…

Залишаючи твою кімнату, ти чуєш її голос —

Вона, виходячи, сміється…

Деколи, можливо, плаче, закриває за собою двері,

Як колись колишня, зрадить та вибере іншого когось.

Замість натхнення — з’являються думки,

що не судилось, не збулось…

І ти бажаєш наздогнати її, з усіх сил твоїх стараючись,

Бо, можливо, ти не відразу розумієш, чого лишаючись…

Та саме головне питання їсть твій розум — чому так трапилось?

Невже став негідний для цього?

Адже нам разом уже довгий час, начебто, нормально жилось,

А тут, як завжди — на тобі, щось не зрослось...

Хоча ви вже давно знаєте один одного,

Пам’ятаєте практично всі ваші розмови кожного вечора суботнього.

Не знаєш, як склеїти зруйновані відносини —

Шукаєш шлях або з цієї ситуації вихід.

Але той голос, що допомагав тобі,

На превеликий жаль, стих тут.

Тепер, опинившись наодинці, рима не йде, не комбінується.

Справа всього життя, що придавала сили й наснаги,

Змінила журба, цілковитий провал,

Невдача, катастрофа, корабель зазнає краху.

Після тривалої тиші та терпіння гартується дух та характер.

З плином часу, зі світанком, наостанку світлом проявляється могила.

Пустка в повітрі застигла, чорна темінь тебе оповила,

Чи не ти свої крила згубила — ой моя мила…

Чи то тенет занепавшого янгола, що зрадив Бога через жіночу вроду?

Але я ж заради тебе був готовий і в вогонь, і в воду.

Хотів показати тобі справжнього людського буття природу.

Згадуючи ту суботу, що Господь відвів для нас час без праці на відпочинок,

Щоб ми узріли життя, наповнене творіннями прекрасними —

Бо то важливий чинник…

Який рухає нас та намагається піднести до зірок,

А не в прірву, що не дарує порятунок…

Там, де злом караються душі грішників,

Або пороблюють їх на свій мерзенний ґатунок…

Як не прикро, але такий нашого земного життя малюнок —

Зрадники поповнюють його здобуток…

На цій ноті слухачів наповнює смуток…