Мара - Хуртовина (Післямова Pt. 1)

Напевно, дерева теж плачуть,

Та тільки не видно їх сліз,

А вони стікають гілками, до землі зігнутими, вниз,

І оку людському їх не побачити,

Як не дивись.

Ті дуби широколисні, ялини і сосни,

Граб, калина й верба

Бачили й знають більше, ніж ми:

Покоління, зими, літа -

Їм є про що журитися,

Гіллям на вітрі колихаючи,

В сонцестояння зимнє сонце проводжаючи,

Прохаючи його щошвидче відродитися...

Суворішими образи стають довкола.

Мовчать усі: і місяць із зірками затихає, і дерева,

Чийсь тихий шепіт ривчасто зривається у галас,

Потужний, протяжний,

Що відгомін його почути можна ще далеко.

Немов на морі хвилі, догори в повітря щось здійнялось,

Приречено зігнулися дерева до землі

І хмари сиві затягнули врешті небо...

Трохи походить,

Й нестиметься навсібоки силенна,

Стираючи усе, чого не має бути,

Що не робило і не робить,

Глуха, німа та невблаганна

Тим, хто молить -

Чом раніше ж Вас не було чути?

Наскрізь пройде

Щоб подивитись, чи горить,

Вогонь сварожий, десь всередині, палає?

З-під вдиху кожного повітря вибиває

Наче землю із під ніг,

Та земле спить і свого часу жде

Допоки свище й завиває

З розмаху тугий батіг...

До крові всікала лють

В невтримних вітрів вихрах

Та так просто має буть -

Так треба, бо то зима.

Й ставатиме все лютіш

Тягтиметься місяці,

Й сіктиме все зліше й зліш

Батіг у її руці...

Я йду...

Сікти на всі боки, сікти без розбору.

Я йду...

Батіг мій широкий, від лану до двору.

Я йду...

І в співі моєму нема милосердя.

Я йду...

Така моя воля, жорстока до смерті...

Я йду...

Всі знали, я щороку йду,

Щоразу повертаюсь знов і знову,

Бо не буде завтра, як не матиме кінця сьогодні,

Не буде місця для нового, допоки старе не піде,

Не буде видно дню ясного без ночі темної,

І не буде чутно тепло в душі без лютого морозу зовні.

Біжіть, ховайтеся, засинайте, шукайте світла та тепла, занурюйтеся глибоко в себе, занурюйтеся до самих глибин своєї душі, шукайте відповіді в собі...