Отрута

Не витерті з памʼяті наживо мене спогади ріжуть,

Забуті, пропиті слова, плекаю ненависну тишу.

Розмови пусті, так виснажує цей навʼязливий дискурс,

Вдихаю у себе отруту кисневу і падаю в кризу.

Надію катує реальність і зашморгом давить і тисне.

Я вбив свою версію, що на MJ і на білому висне.

Все, що не вбивало, робило сильнішим.

Себе розгубив по містах, де свідомість опалює тиша.

Скільки часу спотворено, пальці, що тисли артерію сонну,

Тепер набивають, навалюють доверху тексти прожиті, простими акордами.

Живі слова в натуральнім мінорі, важливі моменти забутих історій,

Непрожиті дні наче в замкнутім колі, небажані діти розпусної долі.

Правди не існує,

Щастя — не знати.

Ми загиблі душі,

Витерті сліди,

Наче краплі крові у темній воді,

Розчинили в собі

Отруту брехні.

Ставив себе у вразливу позицію:

Ледарство, наркотики, норови плоті

Потроху вбивали амбіції.

Дорога до страти у пащу безодні,

І вирок читали чужинці.

Нехай єретик, але бачу крізь морок

У славетній святій інквізиції

Ні краплі славетного, як і святого.

Автор: Прокопчук Артур Олександрович