Я плачу, коли ніхто не бачить

Я так втомилась, що немає вже сил,

В скронях пульсує і серце болить,

Всі чекають від мене лише перемог,

А я падаю тихо у хаос тривог.

Я мовчу про те, що мене розриває,

Бо слабкість сильних цей світ не сприймає.

І тільки у тиші я можу зізнатись:

Я так втомилась щодня триматись.

Я плачу, коли ніхто не бачить,

Слабкість сильних цей світ не пробачить.

Вночі видихаю, згораю в сльозах,

Щоб зранку тримати цей світ на плечах.

Мені кажуть: Ти сильна, ти не впадеш,

Але зараз я ледь дихаю теж.

Я усміхаюсь, бо мушу триматись,

А вночі дозволяю собі розпадатись.

Ніч повертає мені справжню себе,

Щоб вдень я змогла йти знову вперед.

Сльози — то правда, яку не сховаєш,

Сльози відновлюють, і ти знову тримаєш.

Я граю у гру, що зветься смілива,

Але в глибині я дуже вразлива.

І ніч — моя правда, де можу ридати,

Щоб зранку знову цей світ рятувати.

Ця темрява вчить мене бачити світло,

Ці сльози змивають усе непотрібне.

Я плачу, щоб душу від болю зцілити,

І знову для інших світлом світити.

Ніч відпускає, день оживає,

Світло ранку знову мене огортає.

Я плачу лише коли ніхто не бачить,

Лише коли ніхто не бачить,

Ніхто не бачить,

Не бачить.