Отаман

Де розквітла акація біла,

Отаман біля неї стояв.

Отамана дівчина любила,

Він уваги на те не звертав.

Не помітив дівочої вроди,

Не торкнувся тієї краси.

А вона ж то козацького роду,

Ти за неї усе віддаси.

У широкому полі зустрілись,

Така зустріч була лиш одна...

На прощання вона посміхнулась,

Доторкнулась губами чола.

Пролетіли роки за роками,

Вже на скроні легка сивина.

Зрозумів, що без неї не зможе,

Та й вона, мабуть, досі одна.

Козачок, дуже схожий на нього,

На порозі його зустрічав.

Хоч обох він обняти не може,

Отаман їх обох цілував.