КОХАНІЙ

Сидить під тином, мов зозуля

Та кукає або кричить

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає

А потім знов кудись пішла

Ніхто не знає, де поділась

Занапастилась, одуріла

А що за дівчина була?

Ми вкупочці колись росли

Маленькими собі любились

А матері на нас дивились

Говорили, що колись одружимо її

Не вгадали

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому

Веселеє колись село

І яр, і поле, і тополі

І над криницею верба

Нагнулися, як та журба

Далеко в самотній неволі

Ставок, гребелька, і вітряк

З-за гаю крилами махає

І дуб зелений, мов козак

З-за гаю вийшов та й гуляє