Все, що лишається

Все як було. Точність як вдячність.

Товарних вагонів літня протяжність.

Рештки трудів і сліди оборон.

Я пам’ятаю це місто в червні,

я пам'ятаю які невичерпні

п’ята колія, третій перон.

Осад минулого тисячоліття.

Місто, в якому сняться жахіття.

Час, що відлунює, ніби звук.

Пам’ять, прописана стисло, мов нарис.

Все наговорювалось і починалось

крізь залізничний нічний перестук.

Привиди бідності і свободи.

Вранішні ринки, порожні заводи.

Довгий, печальний, трамвайний маршрут.

Дивні слова на позначення злості.

Вісімдесяті і дев’яності.

Пам’ять, яка починалася тут.

Хроніка, значена криміналом.

Янголи харківських комуналок.

Мученики прохідних дворів.

Ніжні туберкульозні легені.

Надто освічені, надто смиренні.

Радість, якою перехворів.

Втрачене місто, кілька історій,

дух інститутських аудиторій,

небо з тривожним пташиним пером.

Слово вигнання – легке і нестерпне,

і все, що лишається після тебе –

п’ята колія, третій перон.

Лиця зі згубленого негативу.

Кілька будівель барачного типу.

Сонце над містом, початок часів.

Я пам’ятаю це дивне терпіння,

довге тривання, ранкове проміння,

кожен із обрисів і голосів.

Час говорити і час помирати.

Свідки, однолітки, емігранти,

демони споминів і сновидінь.

Хліб наш щоденний, освіта загальна,

стримана публіка привокзальна,

що переходить зі світла в тінь.

Постаті в темряві, ніби дерева.

Я пам’ятаю більше, ніж треба.

Твориться мовчазна множина.

Голос, наче остання почесть.

Нам залишаються вдячність і точність.

Вулиці, спалахи, імена.