Ми Помрем Не В Парижі … (Наживо)

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки

Слабне зір, гасне слух і минається радість проста

За своєю душею простягнеш обличчя і руки

Але високо і недосяжно вона відліта

Залишається тільки вокзал на останнім пероні

Сіра піна розлуки клубочиться, пухне і – от

Вже вона роз'їдає мої беззахисні долоні

І огидним солодким теплом наповзає на рот

Залишилась любов, але краще б її не було

В провінційній постелі я плакала доки стомилась

І бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна

Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились

Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна

Затихала, стихала банальна вокзальна весна

Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю

В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми

І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю

Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми

Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

Надто гірко ми плакали і ображали природу

Надто сильно любили, коханців соромлячи тим

Надто вірші писали, поетів зневаживши зроду

Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду

Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим