Восени

Восени так солодко чіплятись за минуле. Раз прийшли у груди ті, кого нема вже. З ними те, чого не буде: сіли, побалакали, поплакали. Тоді між хмарами у небі ще були сині плями. Так буває восени. Іноді так солодко бити по собі минулим. Так, щоб без тями (мамо-мамо-мамо). Знаєш, хтось у голові моїй ріже дірку. Звідти пустить кіноплівку – чорно-білим по живому: на, пригадуй, як буває восени В тумані вчора бачив вранці сірі башти Знаєш, з них очима вікна. Іноді зненацька страшно Ніби шось важливе дуже вчора я програв в азарті Їду ось тепер в плацкарті туди, де буду довго... Тепер я знаю, як буває восени. Я питав. Може чув хто, може, ні. Тепер я знаю, як буває восени. Я питав. Може чув хто, може, ні. Восени скрізь жовте. Сині плями позникали Я питав – куди? Коли? Чі є на цьому дні корали? Шось відповіло: нє-а. Шось посміхнулось криво Я відчув, що все даремно, що все мимо. Пішла злива. Как-как-кап-кап. Як сльози із очей Марусі Мокрі люди в однині. Може, плачуть. Може, ні. Немов бабусі шорхають додому, як в ніч зникають з неба плями сині. Знаєш, так буває... Зробивши сальто, листя вниз стрибало, як у цирку люди. Йшли дощі, як під копірку. Та, як зірки вранці рано, все, жовтіючи, зникало. Тим часом десь у небі мої хмари плями сірі знов плясали в однині. Тепер я знаю, як буває восени. Я питав. Може чув хто, може, ні. Тепер я знаю, як буває восени. Я питав. Може чув хто, може, ні. Далі все мовчало довго. Трохи змерз я. Був ранок сивий Та новим асфальтом білим (що ж робити?) пішов додому Я та сніг не розуміли. Сталось що? Навіщо? Чому? Що я питав так довго вчора... у мікрофона... Тепер я знаю, як буває восени. Я питав. Може чув хто, може, ні. Тепер я знаю, як буває восени. Я питав. Може чув хто, може, ні.