Осіння перуниця

Привіт. Як ти? Хотів тобі сказати,

В мене, може, не вийде повернутися вчасно.

Та навряд чи переймайся,

Як бо Сонце, що далеко, та ніколи не гасне

Десь буду й я -

Таким сприймай це

Вирує голос мій, розсіяний в повітрі.

Прислухайся - я там, разом з вітрами,

Де діброви гомонять ще повними листви гілками

І шелестять попід ногами буйні трави.

Я в тому клині разом із птахами

Підперезую крилами небо й марю в Ірій,

Замикаючи їх стрій.

І у воді краплині разом із дощами

Лину в Землю між пожовклий травостій...

Які у тебе зараз руки?

Напевно, теплі, як хлібина із печі,

М'які, любові сповнені та запашні,

Такі, що пригорнуть до себе і навіють теплий літній сон.

А навіть, якщо ні,

Якщо холодні, мов земля вночі,

Згрубілі від роботи, але, все іще живі...

Такі, що стрепенуть від жару й я прокинусь ...знову.....

Які б не були - хочу відчувати дотик твій

І чути твою мову...

Я думав та все мовчав

І слухав твій подих,

Й ні слова не мовив...

Розкажи, що то за одна,

Блискавкою січе небо,

В світлі сяють її крила

Й кличе все мене до себе.

Першим зірвусь, із гілок наче лист, і за вітром помчуся де дивляться очі,

Першим прилину додолу, мов краплі дощу до Землі все шукаючи спочин.

Всі відлітають далеко за гори у літо, а я повернутись так хочу,

Всі ми не вічні й живемо не двічі, то ж - дай мені просто побачити Осінь.

Розкажи, що то за одна,

Блискавкою січе небо,

В світлі сяють її крила

Й кличе все мене до себе.

Холодний осінній дощ

Остудить гарячу кров моїх думок.

Смолоскипи вже палають,

Світ на Зиму повертає -

Дай же, Боже, не в останнє,

Та ще зійде сонце раннє.

В язиках вогню палаю:

Хай все зле дотла згоряє -

Руки вгору простягаю,

В Серці Бога лиш лишаю.

Сонце обрію сягає,

Коло краю добігає,

Смолоскипи вже палають,

Світ на Зиму повертає -

Дай же, Боже, не в останнє,

Та ще зійде сонце раннє...

Попри осінь не відлетіла в теплий край,

В час, як щодня Сонце падає вниз,

Б'є крилами і сяє,

І говорить до тих, чиї очі сповнені сліз:

"Іди, іди мій сину, у вічну красу.

Там в радощах ті, хто досі плакали гірко,

Там зараз живуть, хто давно вже відійшли до сну..."

Я забув, я давно забув,

Який колір в опалого листя.

Стільки днів не був, стільки вже не чув

Дзвін осіннього дощу в тиші мирного міста...

Так давно тебе не бачив, що вже забув

Як воно - дихати вітром осіннім,

Що кружляє в повітрі листву,

Там, де я народився... (Безцінно)

Під покров жовтогарячий заберусь

Й знайду там своє спасіння.

Вже як зійдуть сніги проросту,

Так, наче нікуди й не дівся...