Siasya

В своїй цюпці убогій вона Перед дзеркалом збитим стояла І гляділа на себе, сумна Що краса молодая щезала Западалися лиця бліді І блискучії очі тускніли Наче здув рум'янці молоді Що колись, наче рожі, ясніли Але годі стоять, сумувать Що пропало - не верне ніколи І вна стала рум'ян накладать І білила на лиця поволи А блідії, зів'ялі уста Карміновою красков вкрасила І натерла на брови чорнила А коса шовковиста, густа На столі вже заплетена жде Ось зібралась, готова вже Сяся Перед дзеркалом стала, гляде Чи хорошо до стану вдяглася Чи білило не стерлося де Втім застукано в двері. Ага Се знакомий з готелю слуга Увійшов, не вклонився, не сів Лиш очима по Сясі повів Усміхнувся і каже: Цариця Станеш, глянеш, аж любо дивиться Усміхнулася й Сяся. Ну, що Там нового для мене приніс ти Чи ти, може, прийшов лиш по то Щоб пустий комплімент ми повісти Ей, яка ж бо ти, Сясю, оса Я сказав лиш, що в тебе краса Чарівна, пошукати такої А про теє, яка моя вість Твоя правда. Прийшов до нас гість Щоби хтів ся пізнати з тобою Вона сміло всміхнута іде До світлиці, де гість на ню жде Не застукавши, в двері ввійшла І на ключ за собою замкла А відтак доокола очима Повела. Гість до неї плечима При вікні похилений стояв Мов лице на грудь ночі ховав Добрий вечір - мов срібний дзвінок Пронеслося з уст Сясі насмішно Гість зіснувсь, обернувся поспішно Поглядів - а дрожав, мов листок Поглядів і змішався, і лиця Рум'янець му, мов кров'ю, обляв І не міг на ню довше дивиться Спустив очі, стояв і мовчав Але Сяся дивилася сміло Молоде, прехороше лице Що здоров'ям, красою ясніло Щось такого без слів їй повіло Чого в жизні не чула вна ще І хоть одіж на нім не багата То їй прецінь зробилося так Мов великий їй скарб може дати Той убогий встидливий хлопак Ха, ха, ха! То ми гарний козак Розсміялася Сяся - отак То ми гарний кавалер! Но прошу Чень діждуся хоть слова від вас Ви згубили щось я вам поможу Віднайти на підлозі сейчас І до нього зблизилася Сяся Обіймила го злегка руков Його стать мов у фрібрі тряслася У лице му мов збіглась вся кров Враз до себе го вна притиснула Обернулась і світло задула І до нього зблизилася Сяся Обіймила го злегка руков Його стать мов у фрібрі тряслася У лице му мов збіглась вся кров Враз до себе го вна притиснула Обернулась і світло задула На столі світло тускло горить На канапі гість з Сясев сидить Сидять поруч, мов брат із сестрою Він до неї припав головою І на грішну зів'ялую грудь Його сльози молодїї пливуть А вона півсмішливо, півлюбо Наче мати, на нього глядить Ну, не плач, моя милая згубо За ті сльози ти й господь простить Та й і гріх то не надто вже грішний Первородний се, братчику, гріх І всесвітній, всесильний і вічний Коб не він - нас не було би всіх Та хіба ж задля того я плачу Відказав він і сльози обтер Хоть і сам я виразно то бачу Що згрішив я і тяжко тепер Але що ж, не тепер вже жаліти І не того я плакав зовсім А лиш того, що сам я на світі Що ніхто мя не любить на нім А душа домагаєсь любові І бажання горить мені в крові І пекучим, болющим огнем Всі думки ми палить, заливає І нікого на світі немає Що б любив, приголубив мене У кімнаті день в день самотою Над книжками сиджу я, мов в кліти Мов би-м працею хтів мозговою Голос серця і крові зглушити Но не йде ми на думку наука І виходить не праця, а мука І неначе скажений з кімнати Я жену улицями блукати Сяся слухала слів тих гарячих І в очах тих блискучих, дитячих Що гляділи жалібно на ню Вна читала всю повість сумну Вна читала виразно, хоть здали Що казали уста й не казали Сяся слухала слів тих гарячих І в очах тих блискучих, дитячих Що гляділи жалібно на ню Вна читала всю повість сумну Вна читала виразно, хоть здали Що казали уста й не казали