Природи риси літер (purpexe edit)

Інакше плачуть хмари і стогне буйний вітер:

В їх горі щира кротість і саможертви зміст.

Чи нам же розгадати природи риси літер? —

Людина і в стражданні страждаючий артист.

Інакше гнуться лози і журяться тумани.

Мовчать одвіку гори зовсім не так, як ми.

В нас болі — на престолі! — б'ють в рани,

як в тимпани,

А їхні світлі жалі — скрижалі долам тьми.

Ридма ридають хвилі, а морю пишуть ріки,

Що води їх сміються від сонця і вітрів…

Як тихо лебедіють до місяця осики —

Щоби й не потривожить поснулих бур'янів!

О скільки у природи немудро-мудрих літер!

О скільки у природи невміння прочита…

Інакше плачуть хмари, інакше стогне вітер:

Їх океани — рани, — мов крапельки, мовчать.

І знову беремо євангеліє, філософів, поетів.

Людина, що казала: убивати гріх! -

на ранок з простреленою головою.

Й собаки за тіло на смітнику гризуться.

Леж, не прокидайся, моя мати!

Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва,

коли звір звіра їсть?

не прокидайся, мати...

Жорстокий естетизме! - й коли ти перестанеш

любувати з перерізаного горла? -

Звір звіра їсть.

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Уже давно ми на порі,

давно всіх кличемо: до волі!

До волі, бідні, босі й голі!

не час сидіти у норі!

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Гукнем же в світ про наші болі!

Щоб од планети й до зорі —

почули скрізь пролетарі,

за що ми б'ємся тут у полі!

Мобілізуються тополі…

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

Над болотом пряде молоком…

Чорний ворон замисливсь.

Сизий ворон задумавсь.

Очі виклював. Бог зна кому.

А від сходу мечами йде гнів!..

Чорний ворон враз кинувсь.

Сизий ворон схопився.

Очі виклював. Бог зна кому.

Хто має право примусить людину?

Хто може ніч обернути за днину?

І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх

повісив за правду, єдиний наш гріх?

З гори вона збігла і гола лягла, —

Не знає, не знає, не знає чому —

Жагуче коліна сумні розняла

І сонце приймає, як мужа.

Такі хвилеводи, така ряботінь, —

Здається, здається, здається, от-от! —

Тінь — та й немає, самії сліди:

Риба дугою-стрілою з води...

Невже це було колись: банда... пожар...

Її зґвалтували і кинули в жар...

Які ще раби ми, які ще раби!

Море, о море, ти полюби.

О як вона вирвалась, кинулась в бір, —

І бігла, і бігла, і бігла, — о жах! —

Куди не погляне — оскалений звір,

І небо у чорних кривавих слідах...

Був мертвий і дикий і проклятий час,

Як десь вона впала вночі у траву.

Тепер вже не знаю ні націй ні рас:

Свободу людей своїм богом зову!

І буду боротись, і буду іти

В новії нерабські незнані світи.

Які ще раби ми, які ще раби!

Море, о море, ти полюби.

Та море хвилює, та море будує;

В нім стільки проклятих отих надбудов. —

Любов моя чиста, любов незагасна,

Невчасна, сучасна, прекрасна любов!